Мета:
усвідомити ідейно-художній зміст та особливості твору; розвивати навички
цілісного сприйняття великого за обсягом художнього твору, виділення ключових
епізодів, висловлення власної думки щодо прочитаного; виховувати почуття
відповідальності за власні вчинки.
Поет
К. Москалець дотепно зауважив, що не кожному з нас вдасться дожити до пенсії,
проте всім доведеться дотягти до смерті.
Як ви розумієте це висловлювання?
Шановний
одинадцятикласнику, якщо тебе зацікавить подана в конспекті інформація, радимо
прочитати роман у повному обсязі
П
Володимир
Діброва, представник «задушеного покоління», той, чия молодість припала на
період брежневського застою, той, хто, наспівуючи пісні «Бітлз», висміював
комуністичну ідеологію й плекав замість совєтського колективізму індивідуалізм,
до пенсії таки дожив.
Вчився у Київському університеті імені Тараса
Шевченка, на
факультеті романо-германської філології, відділ перекладачів (1968—1973).
Яскравий представник «андеґраундної
альтернативи» 1970 — 1980-х років, що творилася паралельно до радянського
офіціозу — у самвидаві.
Дебютувавши наприкінці «перестройки» двома
книжками в офіційному друці («Тексти з назвами і без назв», 1990; «Пісні Бітлз», 1991), він одразу став одним із
найпопулярніших українських прозаїків, перекладеним у Німеччині, Польщі, Угорщині, Шотландії, США, Канаді.
Від 1994 року
живе й працює в США, викладає в Українському науковому інституті
Гарвардського університету.
АНОТАЦІЯ
Це – «роман-подорож» сучасного
українського письменника Володимира Діброви. На початку твору його головний
герой, потрапивши на свято міста, піднімається Андріївським узвозом. Там він
опиняється в критичній ситуації, непритомніє і ніби подорожує в бік дитинства.
Він робить п´ять зупинок у ключових моментах свого життя,
де ще раз переживає кохання й хворобу, стає свідком суспільних змін,
просувається по службі, робить ті самі помилки й перші дитячі кроки у пізнанні
світу. Цього разу він бачить та розуміє все, але нічого не може змінити. А ще
він дізнається, що в його житті була таємниця, про яку він, виявляється, знав,
починаючи із п´яти років. Ця таємниця ніколи не залишала його, особливо в
ситуаціях небезпеки та скрути. Події цієї подорожі охоплюють 1948 - 2002 роки й
відбуваються на тлі Андріївського узвозу – вулиці, яка з´єднує низ міста з
верхом, дитинство героя – зі зрілістю, скороминуще – із вічним. Роман
«Андріївський узвіз» розрахований не лише на шанувальників рідного слова, але й
на всіх, хто звик читати.
Прочитайте
стислий сюжет книги.
У
чоловіка намічається внук, якого назвуть на честь діда. І це найсвітліший
момент роману. У чоловіка є друг-ректор, з яким він розсварився через кляту
ректорку, і коханка, яка брутально кидає чоловіка, бо виходить заміж за
іноземця. Через відкоша, отриманого від останньої коханки, у чоловіка й стався
інсульт. На щастя, після лікування йому милостиво повернули всі досі
паралізовані частини тіла. Після такого дива герой повернувся не тільки в лоно
родини, а й у лоно церкви.
На
святі міста, що традиційно відбувається на Андріївському узвозі, із чоловіком
стався другий інсульт. У коматозному стані він мандрує в потойбіччя. Виринаючи
із потойбіччя й потрапляючи в реальність, чоловік бачить обличчя дружини,
осяяне любов’ю, в якому збіглися початок і кінець. Він розуміє — йому вибачили.
IV.
Пропонуємо
прочитати вислови сучасної літературної критики про роман «Андріївський узвіз».
Як на перманентного перелюбника й
ловеласа пенсійного віку така кінцівка видається усе-таки сентиментальною. Саме
через це роман «Андріївський узвіз», незважаючи на домінуючий трагікомізм,
прочитується як фарс і водевіль.
В. Діброва нагадує читачам:
смерть — не найгірше, що може трапитися із нами в житті. Трагічною, на думку
прозаїка, є відірваність української людини від християнської й національної
традиції, про що свідчить фальшиве нацреалістичне дійство, яке змушений
оглядати чоловік увечері перед першим інсультом. Трагічною є родина без любові,
дружба без довіри. За В. Дібровою, нещастя нерідко об’єднує родину значно
ефективніше, ніж щастя, а співчуття є одним із різновидів любові, – можливо,
найзворушливішим. Трагічним є й розчарування людини, коли талант виявляється
підробним, а справа життя – пшиком. В. Діброва знає, що вартість
людини вимірюється тим, наскільки гідно вона витримує удари долі, а також її
здатністю залишатися на висоті за найскрутніших обставин. Проте його герой у
переломні моменти воліє все-таки рятуватися втечею. Він просто хапається за
рятівну линву — й летить.
У романі «Андріївський узвіз» В.
Діброва намагався вписати біографію свого «задушеного покоління» в історію
України, хоча й не показав геноциду власної родини як основи незалежності. З
висоти пташиного польоту над Андріївським узвозом його герою відкривається те,
що прийнято називати Задумом. Як і в усій своїй творчості, В. Діброва передає
відчуття приреченості свого покоління, що народилося не в тому місці й не в той
час. Якщо совєтський період — атмосферу «благословенного застою» — в
«Андріївському узвозі» прозаїку вдалося відтворити переконливо, то час
незалежності, на мою думку, – ні. Оскільки він означений пунктирно (можливо,
тому, що сам В. Діброва тривалий час живе за межами України).
У «Андріївському узвозі» прозаїк
залишився вірним іронічному стилю. Його іронія гірка, скептична, а сміх
переважно невротичний. Цей сміх, як спазм, перехоплює горло. Звичайно, він
маскує ридання. Відомо, що сучасна українська література соромиться сліз. Її
творці вирішили сміятися завжди і скрізь, наслідуючи М. Гоголя, а не Т.
Шевченка. Одначе є моменти, коли без сліз (і то рясних) не обійтися.
Мотиви у цьому романі теж
традиційні. Центральним є мотив любові, який так оптимістично прозвучав свого
часу ще у оніричній післямові до роману «Бурдик»: «любов — це те, що є завжди!
Серед того, чого нема ніколи!» У «Андріївському узвозі» любов перетворюється на
метафоричну линву, вхопившись за яку, чоловік подорожує в часі, здійснюючи
п’ять зупинок, що символізують вузлові моменти його біографії. Саме на п’ятій
зупинці, у дитинстві, герой розкриває читачеві свою таємницю. Дитиною він
прагнув покататися на тарзанці, але дорослі категорично забороняли йому це
робити. Маленький хлопчик зрозумів — дорослі нещасні, бо бояться розігнатися,
схопитися за линву й відірватися від землі.
Людське життя надто коротке – лише п’ять зупинок, і ти
вже сивий, розбитий інсультом, падаєш посеред вулиці й хтозна, чи піднімешся.
Що лишається? Хіба що схопитися за линву минулого, щоб повернутися туди, де вже
був. І з кожним кроком назад знімати з себе, немов лушпиння, дріб’язкові
клопоти та інтриги, захоплення та невдачі, амбіції та проблеми, характерні
певному вікові… Герой книги проходить п’ять зупинок: Статечний вік – Зрілість –
Молодість – Юність – Дитинство. І наприкінці бачить, що навіть опинившись у
точці відліку, не має змоги щось змінити: «В який би він зараз бік не пішов,
він вже знає, чому його так вабить линва. Він бачив, що вона проходить через
все його життя».
Прочитайте твір за посиланням:
(http://litakcent.com/2007/12/25/roksana-harchuk-smert-ce-ne-najhirshe-scho-mozhe-trapytysja-z-namy-v-zhytti/
Немає коментарів:
Дописати коментар