Урок літератури рідного краю №2. Письменники рідного краю

Урок літератури рідного краю №2. Твори поетів-земляків

В.І. Діденко (1937 – 1990)

Я – син трудящих, син Вкраїни,
Що гнала – вигнала панів,
Що має серце солов`їне
І солов`їний в серці спів.
(В.Діденко)

Василь Іванович Діденко народився 3 лютого 1937 року в місті Гуляйполі в родині сільського механізатора. Коли йому виповнилося 10 років, батьки переїхали на Херсонщину в с.Гаврилівку Іванківського району. З липня 1950 року по березень 1958 року його біографія була пов`язана з Вінниччиною. Після закінчення Ширмівської середньої школи вступив до Київського університету імені Т.Г.Шевченка і закінчив його в 1959 році. Відтоді – на редакційній та літературній роботі. Як поет формувався в університетській літстудії імені В.Чумака. В травні 1963 року став членом Спілки письменників України.  Автор текстів ряду пісень, зокрема, широко популярної "На долині туман".
В своїх творах поет звеличував Вітчизну, людину – трудівника, оспівував героїчне минуле українського народу, його видатних синів і дочок.
13 квітня 1990 року В.Діденко пішов із життя. Вже після поховання праху поета в Києві став відомий його лист – заповіт „Поховайте мене в Гуляйполі”. 25 червня 1997 року завдяки клопотанню близьких людей і численних цінителів його таланту, поет навічно переїхав до своїх земляків і оспіваного ним у віршах містечка. Сьогодні центральна районна бібліотека Гуляйполя носить його ім.`я. На будинку, в якому поет народився і жив, відкрита меморіальна дошка.

То вже після поховання Василя Діденка на київському Північному кладовищі став відомий його лист-заповіт „Поховайте мене в Гуляйполі". На Запоріжжі передсмертна мольба нашого земляка вперше була обнародувана в травні 1995 року в передачі обласного радіо „Співуче серце Василя". В листах-відгуках радіослухачі підтримали ідею перевезти прах поета до рідної землі, гідно вшанувати його пам'ять — їм було боляче, що ось така талановита людина похована далеко від столиці і його маленька сиротлива могилка загубилася на тому кладовищі. На жаль, через економічні негаразди та бюрократичні перепони тільки аж ювілейного для Василя Діденка 1997 року (3 лютого йому виповнилося 60 літ) вдалося виконати його останню волю. Завдяки турботі Гуляйпільської райдержадміністрації (Ігор Бірюков, Євген Коровка), народного депутата України Анатолія Єрмака, Спілки письменників України (Олесь Лупій, Олександр Михайлюта), місцевого підприємця Олександра Дудки, близьких поету людей та численних цінителів таланту свого земляка (на спеціальний рахунок у банку вони внесли свої кошти для гідного його вшанування) 25 червня Василь Діденко навічно приїхав до своїх рідних, друзів дитинства, своїх земляків і оспіваного у його віршах містечка.

Добрий день, Гуляпполе натхненне І чолом вам, любі земляки.

Наступного дня, незважаючи на літню спеку, на Сігорянському цвинтарі біля труни з прахом поета зібралося багато місцевих шанувальників його слова, приїхали гості з Києва та обласного центру. На мітингу з нагоди перепоховання Василя Івановича виступили мешканець вулиці Дачної Володимир Мажаєв (там пройшло босоноге дитинство і шкільні роки майбутнього поета), заступник голови райдержадміністрації Євген Коровка, київський поет і вірний Василеві побратим Петро Засенко, члени Спілки письменників України Олександр Михайлюта, Григорій Лютий та інші. Вони говорили про Василя Івановича як про самобутнього поета, справжнього патріота України, як про людину з прекрасною Душею, чутливим до чужої біди серцем.

Виконанням заповіту Василя Діденка „Поховайте мене в Гуляйполі" ми навіки утвердили себе на своїй землі, усвідомивши, Що ніщо не витравить з наших душ почуття любові до рідного слова, літератури і мистецтва, любові до національної духовності.
Пам'ять... На неї має право кожна людина. Я вже не говорю Про тих, хто залишив в історії культури рідного народу помітний слід. Сьогодні центральна районна бібліотека Гуляйполя носить ім'я Василя Діденка. Меморіальна дошка відкрита і на будинку, в якому народився і жив ніжний український лірик.

Василь Діденко - поет і людина
Окремі видання творів
Публікації в збірках і журналах
Література про життя і творчість
Літературознавчі публікації про окремі книги
Дві зустрічі, а пам'ять на все життя
Співуче серце
Заповіт виконано

 

ВАСИЛЬ ДІДЕНКО —ПОЕТ І ЛЮДИНА       "Я не останній з могікан" Рідній мові Мені казав один ханжа, Що наша мова геть відстала, Що краще йшла б мені чужа, Немов до хліба — кусень сала, Що весь мій поетичний план Спинитись може напівході, Що я — останній з могікан, Що наша мова вже не в моді. Гей, проповіднику! Стривай! Твої слова — старенька ряса. Я не піду в твій тихий рай, Я — син Великого Тараса. Як Прометеп не вмер від ран, Не вмре і мова — гарна зроду. Я не останній з могікан, Я — син великого народу! Сонет матері / народила.І сповила. І слово Навчила мовити. І напуття Дала мені, щоб я своє життя Не збур'янив, а скрасив колосково. Матусенько! Мої вже старости Заводять нині про сумне й веселе. Пливуть згадки. І хтось говорить: "Невже! Невже це справді посивіла ти!" То все пусте, що вороття не буде Літам, які вже зникли вдалині. Про тебе той ніколи не забуде, Кого ти по стежках і по стерні Проносила й казала: „Бачте, люди, Мале, а вже всміхається мені". Синові Івану Усміхнений школярику, Засніжений поштарику, Ти знов кудись побіг. А віхола потроху Все гра в зимовий ріг. Як добре те, що зраночку Минаєш ти поляночку, Де хрест кількох доріг. Підносить чимчиклапку, А ти собі на шапку Узяв найкращий сніг. Михайлові Слабошпицькому Де річка-ясноплинівка Біжить попід гаї, Дзвенить мені малинівка, Ридають солов'ї. Де тиша ріже колесом Піщаний сивий шлях, Бринить любові голосом Нам вітер у полях. Прощається зі школою Бузком розквітлий час. Мар'янівку за Шполою Віта десятий клас. І вальси, і симфонії Розіллє духова. Над росяні півонії Зітхне доба нова. Майне, як мить-неспинівка, Тут воля у гаї. Видзвонює малинівка, Ридають солові'. 1981 р.